#HearMeToo: Анастасія Мельниченко

Неусвідомлюване. Публічне. Приховане. Невидиме. Фізичне. Сексуальне. Економічне. Психологічне. Але завжди болюче та руйнівне. Насильство. Ми звикли вважати, що ґендерно зумовлене насильство має видимі прояви. Проте інколи насильство може так добре маскуватись, що ні оточуючі, ні людина, яка страждає від нього, не розуміють, що саме коїться. Зробити проблему видимою можна, почавши з діалогу. Коли одна жінка починає говорити, до неї поступово долучаються інші. Коли одна своїм прикладом показує, що не можна мовчати, її наслідують інші. І коли вже не одна вона благає: "Почуй мене". суспільству не залишається нічого, окрім як діяти. Реагувати. Захищати. Попереджати. Цьогорічна тема Міжнародного дня протидії насильству щодо жінок та дівчат Організації Об'єднаних Націй "#ПочуйМене: Зупинимо насильство проти жінок та дівчат". У рамках глобальної кампанії 16 жінок на сторінках WoMo та ZZA! розкажуть вам, чому вони вирішили не мовчати. Анастасія Мельниченко, громадська діячка, голова ГО "Студена", ініціаторка флешмобу #янебоюсьсказати, розповідає третю історію.

Якби сьогодні мені довелось вийти на марш проти насильства, напевно, на своєму транспаранті я написала б щось на кшталт "Межа між людиною і нелюдом пролягає там, де починається насильство". Для мене насилля — це коли хтось змушує когось щось робити проти його чи її волі. І людям, які керуються принципом "б'є — значить кохає", я б відповіла, що мені прикро, адже вони не знають, що таке любов. Любов — це прийняття, це рівність, це партнерство. Коли одна людина дозволяє собі бити іншу людину, то де тут любов? Коли хтось когось б'є, то це не про партнерство і не про прийняття. І тим паче не про рівність. Це садизм або комунікаційний фейл, демонстрація своєї безпомічності у комунікації і повного неприйняття іншої людини. Я не вірю у це "спровокувала". Якщо тебе провокує людина аж так, що ти готовий втратити людську подобу і ударити її, то йди від неї. Ізолюйся від неї! Але лишись людиною.

Я сама стикалася з психологічним, економічним, сексуальним і репродуктивним насильством. Була свідком фізичного насильства, психологічного, економічного. Були ситуації, коли я сама чинила насильство, не розуміючи цього. Наприклад, коли змушувала людей слухати мої розповіді про інтимні пригоди (а їм було це неприємно, і вони всіляко намагалися повідомити мені про це), або коли ночувала в одному ліжку з хлопцем і буквально примушувала його до сексу, а він цього явно не хотів. Також бувало, що мені здавалося, ніби я у дуже романтичних стосунках, на піку любові, що лечу у хмарах і найщасливіша на землі. А потім з'ясувалося, що я по горло у болоті психологічного насильства — це коли чинили насильство наді мною. Цю ситуацію я вирішила так, що пішла від насильника, а потім довго ходила на психотерапію, аби збагнути, що у насильстві з його боку не було моєї провини, не було цього "сама винувата" (а саме це нам часто і навіюють насильники). У насиллі завжди винна одна особа — насильник. Якби у мене була можливість дати собі пораду у той час, я би сказала слухатися свого тіла: воно зазвичай дуже тонко реагує і відчайдушно подає сигнали про небезпеку. Недаремно поруч із майбутнім насильником нам часто стає неусвідомлено страшно або тривожно і хочеться тікати.

Жінки теж чинять насильство, при чому досить вправно. Мені боляче бачити, якими виходять деякі чоловіки після деяких стосунків. Але статистично справді частіше чоловіки чинять насильство проти жінок. Чому так? Тому що це табуйована тема, так зване "звичаєве право", яке у нас, на жаль, має чи не сильніший вплив за закон… Нерівність чоловіків та жінок. Це така комплексна проблема, що дуже важко однозначно відповісти "чому"… І коли люди мовчать, то це психологічно сприймається спільнотою так, наче мовчуни насправді підтримують наявний стан речей. Наприклад, якщо я не висловлююся проти насильства, а у суспільстві насильство є частиною норми, то моя мовчазна позиція сприймається як схвальна. Цей феномен у масовій комунікації називається "спіраль мовчання". Коли люди починають говорити, озвучувати, висловлювати свою позицію проти насильства, то це реальний шанс похитнути усталені норми. Чим більше буде тих, хто вголос висловлюється проти насильства, тим незручніше буде тим, хто вважає його нормальним. Такі люди стикатимуться з когнітивним дисонансом, і психологічно вони вимушені будуть бодай мімікрувати під думку більшості, яка проти, аби подолати внутрішній дисонанс.

Читайте також: Лютые: Почему люди так часто злятся на все?

Источник